Олігофренія (або розумова відсталість) - патологія, яку неможливо вилікувати, вона проявляється при народженні і супроводжує дитину все його життя. Це особливість розвитку, з якою маленькій людині потрібно навчитися жити в світі, на жаль, не пристосованому до потреб людей з обмеженими можливостями. І основне завдання, яке стоїть перед батьками, лікарями та педагогами, - максимально адаптувати таку дитину до суспільства.
Термін "розумова відсталість", або "олігофренія" (дослівний переклад - "недоумкуватість"), застосовується в психіатрії з 1915 року. Відповідно до визначення, прийнятому у вітчизняній психіатрії, олігофренія - це порушення психічного розвитку (в першу чергу інтелектуального), пов'язане з органічним ураженням нервової системи.
Прояви патології та її діагностика
Існують різні види класифікації розумової відсталості. В американській психіатрії виділяють чотири ступені: легка, середня, важка і глибока. За структурою порушень олігофренія ділиться на 5 видів, в залежності від того, чим ще ускладнено порушення інтелекту.
Серед вітчизняних психіатрів поширений розподіл розумової відсталості на три ступені: дебільність (легку), імбецильність (середню) і идиотию ( важку), а визначається вона в залежності від коефіцієнта інтелекту (IQ). Дитина проходить тестування і набирає певну кількість балів, відповідно до якого спеціаліст (лікар, психолог) робить висновок про ступінь розумової відсталості. Але погляди на надійність такого способу діагностики у різних фахівців і в різних психіатричних школах розходяться.
Прийнято вважати, що діти з легким ступенем розумової відсталості - дебильностью - здатні оволодіти мовою для спілкування з оточуючими, але відчувають труднощі при вирішенні інтелектуальних завдань, розумінні причинно-наслідкових відносин, узагальнення. Ті, кому поставлений діагноз імбецильність, оволодівають мовою в дуже невеликому обсязі, достатньому для вираження найпростішої прохання. Крім того, у них можна сформувати прості навички самообслуговування. Що ж стосується дітей з ідіотією, вони не в змозі опанувати навіть найпростішими навичками самообслуговування і потребують догляду протягом усього життя.
Однак, незважаючи на жорстку класифікацію, поставити чіткий діагноз тут досить складно. Справа в тому, що рідко можна говорити про ізольованою розумової відсталості, коли дитина відстає в інтелектуальному розвитку і при цьому у нього немає відхилень у всіх інших сферах психіки. Найчастіше недостатність інтелекту поєднується з мовними, емоційними, моторними порушеннями, захворюваннями внутрішніх органів. При цьому відставання мовного розвитку може бути обумовлено саме особливостями інтелекту, оскільки розвиток мовлення та мислення дитини відбувається по двох паралельних, взаємопов'язаним лініях, які в певний момент перетинаються і дають початок такого навчання, як мовне мислення (або інтелектуальна мова).
Під терміном "інтелект" розуміють здатність людини адаптуватися до мінливих умов середовища. Якщо для первісних людей актуальною було завдання пристосуватися до навколишньої природи, уникнути зустрічі з хижими тваринами і добути собі їжу, то в сучасному світі на перший план виступає пристосування до соціального середовища: у міру дорослішання дитина вчиться спілкуватися з оточуючими, повідомляти їм про свої бажання, а також освоює гри, властиві для його віку. Пізніше йому ставляться інші задачі (ускладнюється гра, з'являються обов'язки по будинку, починаються заняття з підготовки до школи).
Малюкові, який не користується мовою, неможливо запропонувати стандартні тести і завдання, з ним не можна поговорити, важко пограти. Спеціаліст робить висновок про те, що у дитини олігофренія, але не може визначити її ступінь, структуру порушення, а це необхідно, щоб правильно надати допомогу дитині.
Можливі помилки
Часто картина, характерна для розумової відсталості, виявляється пов'язана з абсолютно іншими, неінтелектуальними порушеннями. Наприклад, дитина не може продемонструвати свої можливості через порушення мови (знаючи правильну відповідь на питання, він не може висловити свою думку, пояснити, що і навіщо він робить) або особливостей емоційно-вольової сфери (йому нецікаво взаємодіяти з фахівцем, він не відповідає на питання, чи каже, що нічого не знає). Останнім часом визнано, що для точного діагнозу недостатньо результатів тесту - важливо оцінити такі фактори, як ступінь адаптації дитини до життя в суспільстві, його здатність до самообслуговування, спілкування. Не менш важливий рівень освіти дитини: багато дітей не показують високих результатів при тестуванні через недостатність знань і простого невміння виконувати завдання педагога.
У силу цих, а також деяких інших причин в групу розумово відсталих потрапляють діти з різними порушеннями, наприклад з алалією (порушенням мовлення) або раннім дитячим аутизмом (особливістю емоційно-вольової сфери, при якій труднощі спілкування можуть поєднуватися з високим інтелектом і творчими здібностями). Розмежування порушення розвитку і педагогічної занедбаності, яка може призводити до значної дезадаптації і відставання в розвитку, не зумовленого біологічними причинами, - дуже важливе завдання діагностики. Адже в кожному з таких випадків дитині необхідна певна допомога, яка часто неефективна при інших порушеннях.
Тільки не ізоляція!
У нашій країні з радянських часів існувала система відділення "особливих дітей" від "нормального" суспільства. У результаті навіть діти з відносно легкими порушеннями досить швидко перетворювалися на інвалідів, нездатних до самостійного життя. Малюки з діагнозом "олігофренія" при такому підході змушені жити у замкнутому світі, вони не бачать своїх здорових однолітків, не спілкуються з ними, їм чужі інтереси, захоплення звичайних дітей. У свою чергу, здорові малюки теж не бачать тих, хто не відповідає "стандарту", і, зустрівши на вулиці людину з обмеженими можливостями, не: знають, як до нього ставитися, як реагувати на його появу в "здоровому" світі.
Зараз можна стверджувати, що традиція розділяти дітей за ступенем розумової відсталості і "відбраковувати" тих, хто не вписується в певні рамки (ставити клеймо "нездібних", поміщати в інтернат, спеціальну школу), застаріла і не призводить до позитивного результату. Якщо дитина з подібною патологією живе, то сама ситуація стимулює його освоювати різні навички, він прагне спілкуватися з однолітками, грати, вчитися. Проте на практиці відбувається так, що малюка з діагнозом "олігофренія" відмовляються приймати у звичайний дитячий садок, школу і пропонують навчання в спеціалізованій установі або лікування.
Найчастіше така дитина потрапляє до лікарні. На госпіталізації наполягає дільничний педіатр, та й адміністрація дитячих установ вимагає висновку лікарської комісії.
Для будь-якого фахівця, що має справу з таким малюком, характерне прагнення допомогти йому, використовуючи для цього всі доступні способи. Тому якщо з дитиною працює лікар, то основний, звичний і доступний йому спосіб допомоги - госпіталізація для обстеження і лікування супутніх захворювань (в тому числі і нервової системи), які, як правило, зустрічаються у дітей з олігофренією. Але при цьому дитина потрапляє в замкнутий світ лікарні, де його оточують такі ж малюки, нездатні самостійно оволодіти необхідними навичками, будь то можливість повноцінно спілкуватися з однолітками і освоювати шкільну програму (при легкому ступені патології) або дитина не зможе сам навчитися їсти ложкою з тарілки , одягатися. Основне, що пропонує дитині медичну установу, - це лікування. Кваліфікованої педагогічної допомоги, своєчасного навчання він не отримує. А якщо й отримує, то в мінімальному обсязі. У сім'ї малюк може спостерігати за старшим братом чи сестрою, за сусідськими дітьми і прагне навчитися грати, говорити, читати так само, як вони. У лікарні у дитини немає такого прикладу, і він разом іншими дітьми задовольняється примітивними іграми та спілкуванням за допомогою жестів.
Звичайно, якщо малюк потрапив у лікарню на певний час (для проведення курсу лікування або діагностики), то за повернення додому в нього буде можливість в деякій мірі заповнити брак спілкування, турботи і правильного навчання. Але є діти, які живуть у такій замкнутій системі постійно, - це ті, від яких відмовилися батьки, дізнавшись, що дитина народилася "хворим", "не таким, як усі".
Сім'я і школа
Останнім часом намітилася тенденція виховувати дітей з різними вадами розвитку вдома, в сім'ї. Якщо раніше (20-30 років тому) маму ще в пологовому будинку умовляли залишити "неповноцінного" дитини, здати її в установу соцзабезу, то тепер все більше дітей-олігофренів опиняється під опікою люблячих батьків, готових боротися за їх розвиток та адаптацію в суспільстві. За допомогою близьких людей така дитина має можливість претендувати на освіту, лікування (у випадку, якщо це необхідно), спілкування з однолітками.
Практика показує, що навіть самі "важкі" діти за умови правильного поводження з ними прагнуть до спілкування і активності. Малюки, які не вміють говорити, погано розуміють мову оточуючих, з цікавістю дивляться на дітей і дорослих навколо, починають цікавитися іграшками, в які грають їх однолітки. Через прості, доступні їм гри починається взаємодія з педагогом, а потім - навчання дитини тим навичкам, які згодом виявляться для нього необхідними (їсти ложкою, пити з чашки, одягатися).
Звичайно, не можна розраховувати, що малюк з важким порушенням інтелекту зможе подолати цю проблему повністю. Робота різних фахівців (педагога, психолога, лікаря та інших) спрямована на те, щоб дати дитині шанс максимально розвинути ті здібності, які можливо. Непогано, якщо дитина, довгий час не звертав уваги на оточуючих його людей і предмети, почне доступним йому способом реагувати на події, що - тоді мама зможе зрозуміти, що потрібно її маляті, що він любить або чому раптом заплакав. Чудово, якщо дитина з неглибоким порушенням інтелекту зможе вступити в масову школу біля будинку, де уважна вчителька з розумінням поставиться до його проблем і допоможе освоїти доступну йому частину програми, утриматися в колективі однокласників, не перетворившись на ізгоя і "класного дурника". Добре, якщо малюк, не говорив до семи років, навчиться користуватися мовою для спілкування, зможе пояснити мамі, чого він хоче.
Право на працю
Згідно з існуючим законодавством, усі громадяни мають право на працю. Інваліди - не виняток. Дійсно, вони мають право отримати робоче місце, виконувати ту роботу, на яку здатні, і отримувати за це зарплату.
На практиці це дуже важко реалізувати. Дійсно, для того щоб людина з обмеженими можливостями міг працювати, потрібні спеціальні умови. Те, що звичайні люди виконують легко, з мінімальними витратами часу і сил, інвалід буде робити набагато довше, можливо, зробить більше помилок, йому треба буде частіше відпочивати. Природно, роботодавці воліють брати на вакантні місця здорових людей. Значить, крім права інваліда на працю потрібен ще й механізм реалізації цього права. Наприклад, робочі місця, на які охоче будуть брати людей з обмеженими можливостями.
Існує точка зору, що інвалідові не треба працювати - він не такий, як усі, йому важко виконувати найпростіші дії, тому суспільство повинно надати йому не роботу, а зміст, пільги та звільнення від різних обов'язків. Такий підхід може тільки дискримінувати людину з обмеженими можливостями. Всі діти з раннього віку прагнуть вирости і стати кимось, вони мріють про кар'єру космонавта, вчителя і т.д. Потім ці прагнення змінюються, і в певний момент, подорослішавши, молоді люди вибирають собі професію. Суспільство, що дає інваліду тільки пільги, прагне позбавити його цієї мрії, а разом з нею - можливості особистісного росту, поваги до себе. Він приречений назавжди залишатися дитиною, споживачем, які отримують від суспільства житло, їжу, одяг і нічого не давати натомість.
Таку ситуацію необхідно змінити, і почати треба з ставлення суспільства до "інших" людям. Висновок медичної комісії "непрацездатний" не означає, що інвалід не має права працювати. Ні, воно радше вказує, що він не здатний працювати на звичайному робочому місці і йому необхідні особливі умови для роботи.
Важливо, щоб для кожної дитини - "нормального", обдарованого, з обмеженими можливостями - були заздалегідь визначені віхи, які він пройде в житті. Батьки повинні бути впевнені, що для їхнього малюка існує дитячий сад, в якому він буде грати і навчатися спілкуванню з дітьми, школа, де він отримає необхідні їй знання, робота, яку він буде виконувати із задоволенням і з відчуттям, що він потрібен суспільству. А поділ людей на так званих "нормальних", "обдарованих" і "інвалідів" повинно бути не критерієм "отбраковиванія" одних і просування інших, а способом вибору їх життєвого шляху.
Немає коментарів:
Дописати коментар